in Curriculum vitæ

Good-Bye Lenіn

О! Взяв отут у прокаті фільм Вольфганга Бергера Good-Bye Lenіn. Ходжу під (приємним) враженням. Сюжет такий – в останні місяці існування НДР (Німецької Демократичної Республікі ), мати головного героя, попадає в кому, а приходить у себе вже майже перед фактичним об’єднанням Німеччин, коли від соціалістичних інститутів не залишилося вже нічого. Лікарі казали, що мати, колись комуністичну активістку, ніяк не можна нервірувати, і головний герой створює їй ілюзію того, що нічого не змінилося – Східна Німеччина як і раніше жива, і Стіна стоїть, і усе йде, як до її хвороби.

Я дуже добре пам’ятаю той час, коли жив у НДР у місті Лейпцизі в 83-85 рр. Учився я в радянської школі, де був одним в класі з тих, хто потрапив у Східну Німеччину не по військовій лінії. Ми жили в університетському будинку біля Головного вокзалу і були зовсім вільними в пересуванні, на відміну від моїх однокласників, яких привозили на армійських ПАЗиках із закритих військових гарнізонів. Самі вони називали свої поселення так: “я с Таухи”, “я с Шестёрки”, “мы с Брикета”. У школі №77 ГСВГ (Групи Радянськіх Війск в Німеччині), що на Північній площі Лейпцига, учився народ із усього Радянського Союзу, це була справжньо радянська (а зовсім не московська) школа. Перше, що мені упало в око – це коричнева шкільна форма в українських школярів, а не звична синя. До речі, чомусь майже півкласу в нас були з України. Один хлопчик Давиденко учився раніше в українській школі в Закарпатті і з російською мовою вперше зштовхнувся в НДР у шостому класі – він зусім нічого не знав. А я, в свою чергу, там вперше почув українську мову.

Діти в нас во дворі були по більшій частині місцеві німецькі, але була і деяка кількість радянських — діти університетських викладачів і гэбистів з посольства, що жили на вільних хлібах.

Оцей фільм “Good-Bye Lenіn” дуже точно (хоча, можливо, трохі й гротескно) створює атмосферу тої країни. Коли дивишся цього фільму ЗАРАЗ, те легко розумієш, як дико, як смішно повинна була представлятися НДР західним німцям – напевно, як для нас зараз Північна Корея. Але ж ТОДІ, приїжджаючи зі СРСР, радянський народ столбенев і впадав у в параліч перед повними полками в крамницях, перед двадцятьма видами ковбаси і п’ятнадцятьма – сиру, перед продавашимися повсюдно фарбами для пасхальних крашанок, перед західними програмами ARD і ZDF, що ловилися на просту домашню антену, перед затишними кафе, перед формальною багатопартійністю, перед приватними магазинами і натуристскими пляжами.

  • Related Content by Tag