Lucky Generation X

Life is like a box of chocolates kaleidoscope. Throughout our lives we see changing patterns that emerge and vanish as epochs come and go. Sometimes the speed of rotation is faster, sometimes it’s slower, sometimes the kaleidoscopes are not moving at all.

poor guyImagine an average man, let’s call him Hieronymus, who lived in let’s assume XIVth century in let’s assume the Holy Roman Empire. He had a kaleidoscope too. What has he seen in it during his life? Always the same picture: same social structure, same values, same technology. What changed between his life under Henry VII and his life under Charles IV (provided the guy survived in the Black Death)? Absolutely nothing. Hieronymus’s kaleidoscope didn’t move a single degree. He has been observing one primitive pattern all life long, one utter boredom.

Some generations are luckier. My Generation X (borns between ±1965-1975) is among the luckiest ones. Okay, we didn’t enjoy the “Trente Glorieuses” and “Wirtschaftswunder” of the Baby Boomers, but we can’t complain: we knew no world war, no nuclear bombing, no ice period, no slave trade, no witch trials, no hunger. Our lives are safe and extremely interesting because the speed of rotation of our kaleidoscopes is faster than ever in human history. Our kaleidoscopes are fascinating. Here’s what I have seen so far in my personal kaleidoscope ↓
Continue reading

Двадцать шлагбаумов до свободы

День первый. Хорошенькое дельце на государственной границе.

“Главное — поскорее дотянуть до Евросоюза, а там можно и расслабиться, — настраивал я себя, выезжая на машине за ворота подмосковного дома. — Вставлю в глаза спички, обопьюсь кофе, но газ сброшу только за Бугом”. Впереди лежали пять стран и 3000 км до Женевы. Я уезжал из России c вещами, во второй раз в жизни с вещами, но в этот раз — навсегда.

Машина на российских транзитных номерах тоже покидала Россию навсегда и была загружена под завязку кухонной утварью, летними колёсами, инструментами, книгами, костюмами — в общем, обычный набор переселенца. Впереди сидело чудище с туловищем из ватного одеяла и подушкой вместо головы, которую венчала венецианская маска Чумного Доктора. Где-то в глубине  салона позвякивала мясорубка. На каждой, собака, кочке!

mapНачало марта 2011 года, раннее промозглое утро с позёмкой и туманом. В пять утра московские водители ещё спят, поэтому вести машину можно относительно спокойно, не опасаясь мигалковых, слалома через пять рядов, обгона по аварийке, обсигналивания, отжиманий, “учёбы” и прочей энциклопедии русской жизни. Только когда московский водитель ещё лежит в своей колыбельке, можно вдруг снова ощутить, что вождение — это вообще-то удовольствие, а ПДД (surprise!) вообще-то существуют. Новая Рига и МКАД вымерли, а на Минке начал собираться ручеёк умников, спешащих проскочить в Москву до пробок, но то ж было навстречу. На запад (и Запад) я ехал, похоже, совершенно один.   Continue reading

Туалет в хорошие руки (на правах рекламы)

О-о-о, это чудесный деревянный туалет с дверью и добротной крышей. На одну персону. Grand classique, без наворотов и фарша. Строители уехали, и туалет заскучал без нового хозяина.

Этот супертуалет свежевыкрашен в весенний цвет любви. Совместим с системами Yama и Vedro. Прекрасно влезает в кузов Газели в собранном состоянии, суетиться разбирать не надо. Вам также не надо убиваться, злобно мастерить что-то кривое из гнилых обрезков, вам надо просто прыгнуть в тёплую Газель и забрать готовый туалет у меня за смешную сумму, за сумму друзей.  Да ладно, берите бесплатно!

Да-да, бесплатно! Это не шутка. Так что милости прошу самовывозить. Можно свистнуть деревенских пастушков, и они за символическое вознаграждение помогут вам взгромоздить мой тубзик в ваш роллс-ройс. Вам останется только выгрузить его в облюбованном месте вашего вишнёвого сада и вырезать традиционное сердечко на двери.

Так вперёд же! Туалет с нетерпением ждёт своего нового хозяина.

Многоканальный колл-центр: +7 916 104 5115  
Пароль "Туалет мечты". Отзыв: "Бесплатно"

D’ora in avanti — in italiano!

italiano Eccome. Allora, come l’ho già scritto, ho deciso di cambiare la lingua del diario passando alla lingua di Dante. Lo scopo esclusivo di un diario in italiano è di creare una piattaforma per praticare la lingua. Niente d’altro. Non ho niente di rivoluzionario o rilevante a raccontare all’umanità.

Графоманiя як язикова практика

О! Я отут вирішив поміняти мову мого блога. Однаково мій блог ніхто не читає, а писати всяку ботву – це ж гарна язикова практика. Так що тепер усе буде італійською, а там подивимося. Чао.

За мною горять мости

О! Iв Л’oтерм, прем’єр-міністр Бельгії, подав у відставку після чотирох місяців недолугої коаліції. Тепер король відставку прийме, а якщо валлони й фламандці не договоряться, то буде погано.

За мною горять мости. Спочатку зникло місто Ленінград, де я народився. Свідоцтво про народження i медаль “Родившемуся в Ленинграде” — у смітник. Вулицю, мою першу адресу на цій Землі, перейменували, немає більше вулицi Воїнова в місті на Неві. Потім i СРСР, наказав довго жити, і не стало країни, де я народився. Радянський паспорт — у смітник. Жив я в Східноï Німеччинi, ходив до школи. I що ж? Немає вже той країни, немає той школи. Iнституту мого теж немає — я вступав у МИУ, закінчив вже ГАУ, а зараз він ГУУ. Диплом МИУ-ГАУ куди? — у смітник! Мого колишнього роботодавця було куповано, і тепер немає більше назви той хвiрми, де я проробив бiльш за шість років. Тепер от Бельгія тріскотить по швах. Знову йти до смітника??

Гадання по недоїдках

О! У нашої їдальні підносі із брудним посудом ставлять на таку етажерку саме в тому місці, куди приходять нові голодні клієнти и де вони беруть собі серветки, хліб, качани, ножі й ложки.

Раніше мені здавалося, що дивитися на недоїдки неапетитно. Так, неапетитно. Але я зараз бачу в цьому щонайменше два позитивні моменти. По-перше, по недоїдках можна зрозуміти, що саме дають сьогодні на обід. І по-друге, по кількості залишеного на тарілках можна зрозуміти, що сьогодні несмачно.

Тепер я уважно вивчаю етажерку з недоїдками перед тим, як вибрати ту або іншу страву – о! м’ясо, напевно, занадто тверде, а от оселедець, напевно, зусім жахливий, бо ніхто його не їв.

Говорить і показує Москва. Працюють усі радіостанції Радянського Союзу.

О! Запросили мене отут виступити по телебаченню на економічну тему на кабельному каналі. Прямий ефір. Костюми, краватки. Квіточки у вазочках, атмосфера симпозіуму. Три учасники і ведучий.

Загримували. Розсаджуємося. У студії великий стіл, за нього сідають ведучий у середині і двоє гостей по краях. Третьому учасникові, тобто мені, приготували місце в студії удалечині від інших – стіл і стілець. Від інших учасників цього шоу я відділений якимись шафами, і майже не бачу і не чую інших гостей. Переді мною – великий темний екран і пара телекамер. Єдине пояснення, що я одержав від операторів – сідай, милий друже, у цей затишний куточок і не кашляй. Дивись от сюди – перед тобою увiмкнеться екран, і ти будеш бачити і чути себе та й інших учасників передачі. Можеш, говорять, полемізувати з ними через цей самий екран. Усе пойде в прямий ефір. Після цього оператор вибігає зі студії і більше я його не побачу. Я залишаюся один у цьому дивному місці.

Чекаю. Нічого не відбувається. Десь у глибині студії чую, як гості передачі починають тихо говорити про щось, але я сиджу і чекаю, поки увiмкнеться екран. Нічого не відбувається. Вони продовжують щось обговорювати, потім пауза, потім знову воркування, мов твої голубі. І отут я вслухуюся, і чітко чую: “Що ви думаєте про цей феномен, пане Кобзарю?”. Екран так і не працює. Я думаю – напевно, це вони до мене звертаються. Що так сiдити? Треба щось робити. Починаю відповідати на запитання і говорю в повну тімноту, зовсім не представляючи собі, слухає мене хто-небудь чи ні. Через шафи знову тихо чую інше питання. Я знову говорю в порожнечу, як недоумок, що сидить у сільській вбиральні і розмовляє сам із собою.

Після передачі виявилося, що через помилку операторів я не почув перше питання. Мене показували в повний екран, а я дивився по сторонах і ніяк не реагував на те, що відбувалося. Отак. От вам i симпозіум.

Still Loving You vs. Рушник

О! Захотів я отут підібрати гітарний акомпанемент до пісні “Скорпiв” Stіll Lovіng You. Ну що ж, гарна пісня, і співак повинен бути гарним. Беру мінорний тризвук ля-мінор. Підбудовуюся до нього голосом і починаю: Tіme, іt needs tіme. Звучить чудово, навіть краще, чим в оригіналі! Але ж на слові there акорд треба обов’язково міняти, бо інакше лажа якась виходить. І от отут починаються проблеми. Жоден з відомих мені акордів не підходить. Ну добре, біс с тобою. Міняю тональність на мі-мінор, беру Em, підбудовую голос. І знову осічка на цьому чортовому слові there. Ніяк не виходить. І із приспівом гадство виходить – Іf we’d go agaіn йде чудово, а на слові start знову дерьмо. Заліз я в Інтернет, знайшов табулатуру. Боже ж ти мій – я таких акордів навіть і не знаю в принципі – Gdіm7, F#sus, H7 і ще чорт знає що. А я навіть фа-мажор з барре грати не вмію без сторонньої допомоги. А перебором там взагалі пальці зламаєш. Простіше всього “Кобзаря” вивчити напам’ять, чим цю бісову пісню проспівати. Так що, мабуть, буду я продовжувати співати свою коронну незрадливу “Пісню про рушник”. А “Скорпiв” нехай співають піжони.

Цікава властивість моєї пам’яті

О! Прочитав отут “Шкіру для барабана” Артуро Перес-Реверте, подарунок Никлсона. Цікаво, особливо в кінці. Тільки от дуже багато зайвих деталей – докладно описані епізоди з дитинства другорядних героїв, детальнє оповідання про меню в ресторані і про плаття героїні. Коли читаєш, те думаєш, що це все буде мати якесь значення для сюжету. А виявляється, що ні.

А от хто убивець, я вам не скажу – самі почитайте.

Тільки от шкода, що властивість моєї пам’яті таке, що сюжети художніх творів живуть у мене в голові максимум три роки, після чого майже цілком стираються. От читаю я книгу – і переживаєш, і обмірковуєш, і прокручиваєш сюжети, а пройде 2-3 років – і не залишилося ничого. Зусім НИЧОГО. У найкращому випадку, буду пам’ятати тільки сподобалося чи ні. З одного боку – кривдно, а з іншого – зручно, бо можна мати дуже компактну бібліотеку, читати по колу, і щораз заново переживати і захоплюватися. Ще й економічно! От же ж дивна вибірковість пам’яті – я все життя пам’ятаю ленінську цитату про “електрифікацію всієї країни” арабською мовою, “Пролетарі всіх країн, з’єднуйтеся” туркменською і молдавською (з “Известий”), віршик про батьківщину каталонською, десяток литовських народних пісень. Напевно, завжди буду пам’ятати, як буде “баран” персидскою мовою, “бездоріжжя” угорською, а “дев’яносто дев’ять мінус тридцять один” финскою. Ці не дуже, м’яко говорячи, корисні зведення сидять в пам’яті і не стираються з роками. А та ж ” Шкіра для барабана” у моїй голові надовго не затримається.

Передріздвяна гарячка

О! У нас на головної площі перед сільрадою вже поставили ялинку. Ну все, почалося! Ще пара днів, і народ озвіріє, буде носитися по крамницям у пошуках непотрібних подарунків. Уже зараз народ марить про те, хто як пожере у святвечір, кого покликає, чим прикрасить стіл. Потім виявиться, що більше половини подарунків не пасують своїм адресатам. Потім сміттєспалювальні заводи країни зароблять на підвищених оборотах, спалюючи численні лантухі з дурницею. Потім вийдуть статті в жіночих журналах: “Схуднути після свят” і навіть “Схуднути між святами”.

А поки — дикий біг по супермаркетах i бутiках, ненависть до друзів і родичів і страх – а як я буду виглядати зі своїм скромним дарунком? На роботі ця дурість ніяк не позначається. Скоріше, навпаки – затишок. Усієї думки народу вже в іншій області — об що обперти прилади на різдвяному столі – об срібну конячку або об бронзову кішечку.

Щодо мене, з дитинства в нас у родині не было жодного релiгiйного свята. Ніколи. Та й завжди було дуже спокійне відношення до подарунків, дат, днів народження і взагалі штатних свят. Було прийнято дарувати щось дріб’язкове, навіть жартівне. Покупку коштовних речей ніколи не прагнули пристосувати до чого-небудь. Тому і зараз мене від цього дурного бігу по магазинах по-га-но.

Good-Bye Lenіn

О! Взяв отут у прокаті фільм Вольфганга Бергера Good-Bye Lenіn. Ходжу під (приємним) враженням. Сюжет такий – в останні місяці існування НДР (Німецької Демократичної Республікі ), мати головного героя, попадає в кому, а приходить у себе вже майже перед фактичним об’єднанням Німеччин, коли від соціалістичних інститутів не залишилося вже нічого. Лікарі казали, що мати, колись комуністичну активістку, ніяк не можна нервірувати, і головний герой створює їй ілюзію того, що нічого не змінилося – Східна Німеччина як і раніше жива, і Стіна стоїть, і усе йде, як до її хвороби.

Я дуже добре пам’ятаю той час, коли жив у НДР у місті Лейпцизі в 83-85 рр. Учився я в радянської школі, де був одним в класі з тих, хто потрапив у Східну Німеччину не по військовій лінії. Ми жили в університетському будинку біля Головного вокзалу і були зовсім вільними в пересуванні, на відміну від моїх однокласників, яких привозили на армійських ПАЗиках із закритих військових гарнізонів. Самі вони називали свої поселення так: “я с Таухи”, “я с Шестёрки”, “мы с Брикета”. У школі №77 ГСВГ (Групи Радянськіх Війск в Німеччині), що на Північній площі Лейпцига, учився народ із усього Радянського Союзу, це була справжньо радянська (а зовсім не московська) школа. Перше, що мені упало в око – це коричнева шкільна форма в українських школярів, а не звична синя. До речі, чомусь майже півкласу в нас були з України. Один хлопчик Давиденко учився раніше в українській школі в Закарпатті і з російською мовою вперше зштовхнувся в НДР у шостому класі – він зусім нічого не знав. А я, в свою чергу, там вперше почув українську мову.

Діти в нас во дворі були по більшій частині місцеві німецькі, але була і деяка кількість радянських — діти університетських викладачів і гэбистів з посольства, що жили на вільних хлібах.

Оцей фільм “Good-Bye Lenіn” дуже точно (хоча, можливо, трохі й гротескно) створює атмосферу тої країни. Коли дивишся цього фільму ЗАРАЗ, те легко розумієш, як дико, як смішно повинна була представлятися НДР західним німцям – напевно, як для нас зараз Північна Корея. Але ж ТОДІ, приїжджаючи зі СРСР, радянський народ столбенев і впадав у в параліч перед повними полками в крамницях, перед двадцятьма видами ковбаси і п’ятнадцятьма – сиру, перед продавашимися повсюдно фарбами для пасхальних крашанок, перед західними програмами ARD і ZDF, що ловилися на просту домашню антену, перед затишними кафе, перед формальною багатопартійністю, перед приватними магазинами і натуристскими пляжами.