Qu’un sang impur…

Le quotidien d’une société à deux rangs de citoyens se présente ainsi.

✍️

À l’Établissement français du sang
20, avenue du Stade de France, 93218 La Plaine Saint-Denis
Copie: M. Olivier Véran, Ministre des Solidarités et de la Santé

Madame, Monsieur,

Je donne mon sang depuis 20 ans dont 9 dernières années en France. L’EFS m’invite et je viens. Quand je peux, je viens. Je… venais. Parce que cette fois-ci je ne viendrai pas. Je suis en bonne santé, je peux donner, je veux donner, j’ai le temps, mais je ne me présenterai pas.

Je ne suis pas vacciné. Dans votre convocation, vous mettez noir sur blanc que “le pass sanitaire n’est pas nécessaire“, mais justement cette précision est la raison pour laquelle je ne viendrai pas. Aujourd’hui, en France, je suis privé d’une bonne partie de mes droits: je ne peux pas boire un verre au café ou prendre un TGV; mes enfants ont été mis dehors de l’école de tennis sans remboursement, etc. etc… Le gouvernement m’exclut de tout. Sans le passe sanitaire, je suis un vrai homme de second rang et… je commence à m’habituer à ce rôle d'”intouchable” au XXI-ème siècle, en Europe.

Mais le jour où on a besoin de moi tout change: les barrières tombent miraculeusement et l’exigence du passe sanitaire mystérieusement disparaît pour trois quarts d’heure qui dure la prise de sang. Les non-vaccinés sont “les bienvenus” — donc du coup, je peux devenir “normal”: on me laisserait entrer, on me traiterait d’égal, comme avant. J’aurais droit à 45 minutes de respect et de dignité.

Je ne comprends pas. Si la situation sanitaire est tellement dramatique, comment est-il possible d’intégrer un non-vacciné, le laisser venir à l’intérieur d’une salle? Prendre son sang? Est-ce responsable? Est-ce acceptable?

Mais si c’est acceptable, alors la situation sanitaire n’est probablement pas si dramatique que ça? Dans ce cas-là, pourquoi ce passe sanitaire discriminatoire, pourquoi ces mesures anti-démocratiques qui privent 20,5 millions des Français (qui ont tout simplement choisi de ne pas se faire vacciner) de leurs droits fondamentaux et naturels?

Donner son sang, c’est avant tout un acte de fraternité qui est une des grandes valeurs de la République. La fraternité, la solidarité, la compréhension, le respect doivent aller dans les deux sens, dans tous les sens. Pour tous, à tout moment, sans exception ni condition, sans parenthèses ni astérisques. Et pas du tout comme c’est fait aujourd’hui en France.

L’État a décidé que la place des non-vaccinés est dans la rue — eh ben, j’y reste alors. Mais le manque de 480 ml de sang aujourd’hui sera entièrement sur la conscience de ceux qui ont pris cette décision de diviser les gens en “purs” et “impurs”, avec un bout de papier et sans. Le jour où l’État me restitue tous mes droits civils, je serai le premier à frapper à la porte du bus médical EFS pour recommencer à donner mon sang — en toute dignité, en homme libre, respectueux et respecté en même temps.

Mais pas en tant que paria.

Je vous souhaite un bon déroulement de la collecte,
Et, j’espère, à bientôt.

André Kobzar

Izgubio sam Francusku

« Ne možemo dozvoliti da izlječenje bude gore od samog problema »
— Donald Trump, Predsjednik SAD, govoreći o koronavirusu, 23. ožujka 2020

Прољетос изолациjа jе присутна у ± свакој земљи. У Швајцарскоj стратегија је “дјеломична кућна карантена” — врло лака форма смањења контакта.

Izlaziti iz kuće (iz bilo kojeg razloga) je dopušteno, ale u malim skupinama: ne više od pet osoba zajedno. Možemo da hodimo do posla, da šetamo gdje želimo, da posećujemo prijatelje i obitelj — ne treba nam za ovo ni tiskana, ni nikog drugog dozvola. Nismo u Francuskoj, nismo u Italiji. Smo slobodni.

Овако изгледа “дjеломична кућна карантена”

Неки ко желе носе маске, але мало jе таквих. Шваjцарска влада официално каже, што маске и рукавице нису потребне за здрави људи, само за болесни. Многе људи дођу у село, у женевску околину, да шетаjу с породицом и пријатељима — посебно у лиjепо вриjеме. Сви се поздрављају на пољима и у шумама — људи cу постали љубазни више од тог, као су били приjе коронавируса. Уопште — људи у Швайцарскоj су сретни, што имамо само мало дjеломично, а не пуно затварање у кућама.

Kućna karantena i međunarodna solidarnost

Ale u susjednoj Francuskoj, gdje karantena je punа, situacija mora biti druga. Ale ne znam, što se radi u 800 metara od moje kuće, u Francuskoj, jer su dve države zatvorili svoje granice jedna od drugoj. Nije moguće legalno ulazti u Francusku. Znam tisuću načina kako i gdje prijelazati granicu pješice kroz šumu ili s biciklom kroz polje, ale ja za to mogu biti uhvaćen francuskom policijom. Ili švajcarskom: naoružani švajcarski vojnici stoju u vidljivih mjestama. Nikad ranije nisam video na ovom mjestu ni vojnika, ni betonih bloka. Moj svakodnevni život je veoma jako i duboko integrirovan sa Francuskom i EU, tamo se nalaze moji pekar, mesar, frizer, tamo trgovine i dućani, prijatelji, teniski klub s bazenom, restorani, gazetni kiosk, pošta Europskoj Uniji s besplatnim paketima od amazon.fr, tamo stomatolog, ljekarna, Megève u zimskom vremenu, benzinska pumpa, propan u balonu za BBQ, tamo autopranje, autoservis, centar davanja krvi, nedjeljna tržnica, Leroy Merlin, itd. I sva ta veza je trenutno odrezana. Osjećam ovoj “gubitak Francuskoj” mnogo jači od unutarnog švajcarskog djelomičnog zatvaranja, koje nije težko.

“На Версуа́ ћуприја” — гранични приjелаз подељеног између Швајцаријом и Французком села Соверни́, овај “мали Берлин” у вриjеме коронавируса.

Само јучер било је тако. A cад — са овим бетонским блоковима на граници, контролним пунктовима и наоружаним војницима — ja боље разумиjем, штo су Берлинчани осjећали 13. коловоза 1961.

“Open this gate! Tear down this wall!” © President Reagan

⚠️ Ovo je moja prva u životu publikacija na srpskohrvatskom. Прва вjежба. Htio sam napisati nešto u ovom lijepom jeziku. Опростите за грешке. —  29. ožujka 2020.

Lucky Generation X

kaleidoscopeLife is like a box of chocolates kaleidoscope. Throughout our lives we see changing patterns that emerge and vanish as epochs come and go. Sometimes the speed of rotation is faster, sometimes it’s slower, sometimes the kaleidoscopes are not moving at all.

poor guyImagine an average man, let’s call him Hieronymus, who lived in let’s assume XIVth century in let’s assume the Holy Roman Empire. He had a kaleidoscope too. What has he seen in it during his life? Always the same picture: same society, same values, same technology. What changed between his life under Henry VII and his life under Charles IV (provided the guy survived in the Plague)? Absolutely nothing. Hieronymus’s kaleidoscope didn’t move a single degree, all life long he has been observing one primitive pattern, one utter boredom.

Some generations are luckier. My Generation X (borns between ±1965-1975) is among the luckiest ones. Okay, we didn’t enjoy the “Trente Glorieuses” and “Wirtschaftswunder” of the Baby Boomers, but we can’t complain: we knew no Black Death, no World War I/II, no nuclear bombing, no ice period, no slave trade, no witch trials, no hunger. Our lives are safe and extremely interesting because the speed of rotation of our kaleidoscopes is faster than ever in human history. Our kaleidoscopes are fascinating. Here’s what I have seen so far in my personal kaleidoscope ↓
Continue reading

Почти Америка

Сети расставлены

Советский Союз жил своё последнее лето. Уже объединилась Германия, из СССР стали выпускать, все 15 “сестёр” провозгласили суверенитет — Перестройка была в апогее. Это замечательное время открыло двери, окна, шлюзы и переборки, и по закону сообщающихся сосудов на просторы Восточного блока хлынуло огромное количество информации, идей и людей. Заполнять опустевшие после марксизма-ленинизма идеологические ниши двинулись полчища диковинных жрецов и посконных туземных владык, самозванных сектантов и самопровозглашённых мессий, восточных гуру с разрисованными лицами и западных проповедников с рекламными улыбками — и это не считая мириад ведунов, хилеров, сэнсэев и пастырей самого широкого профиля.

В одной советской электричке могли ехать Мария Дэви Христос и Перун-громовержец, босой кришнаит и кудрявый растафарианец, нетрезвый сатанист и несвежий отец Онуфрий — завладеть умами совграждан стремились все.

По очевидным причинам особенно лакомым кусочком для всевозможных ловцов душ были вузы — паства там была самая перспективная.  Continue reading

Двадцать шлагбаумов до счастья

День первый. Хорошенькое дельце на государственной границе.

“Главное — поскорее дотянуть до Евросоюза, а там можно и расслабиться, — настраивал я себя, выезжая на машине за ворота подмосковного дома. — Вставлю в глаза спички, обопьюсь кофе, но газ сброшу только за Бугом”. Впереди лежали пять стран и 3000 км до Женевы. Я уезжал из России c вещами, во второй раз в жизни с вещами, но в этот раз — навсегда.

Машина на российских транзитных номерах тоже покидала Россию навсегда и была загружена под завязку кухонной утварью, летними колёсами, инструментами, книгами, костюмами — в общем, обычный набор переселенца. Впереди сидело чудище с туловищем из ватного одеяла и подушкой вместо головы, которую венчала венецианская маска Чумного Доктора. Где-то в глубине  салона позвякивала мясорубка. На каждой, собака, кочке!

mapНачало марта 2011 года, раннее промозглое утро с позёмкой и туманом. В пять утра московские водители ещё спят, поэтому вести машину можно относительно спокойно, не опасаясь мигалковых, слалома через пять рядов, обгона по аварийке, обсигналивания, отжиманий, “учёбы” и прочей энциклопедии русской жизни. Только когда московский водитель ещё лежит в своей кроватке, можно неожиданно снова ощутить, что вождение — это вообще-то удовольствие, а ПДД (surprise!) вообще-то существуют. Новая Рига и МКАД вымерли, а на Минке начал собираться ручеёк умников, спешащих проскочить в Москву до пробок, но то ж было навстречу. На запад (и Запад) я ехал, похоже, совершенно один.   Continue reading

Туалет в хорошие руки (на правах рекламы)

О-о-о, это чудесный деревянный туалет с дверью и добротной крышей. На одну персону. Grand classique, без наворотов и фарша. Строители уехали, и туалет заскучал без нового хозяина.

Этот супертуалет свежевыкрашен в весенний цвет любви. Совместим с системами Yama и Vedro. Прекрасно влезает в кузов Газели в собранном состоянии, суетиться разбирать не надо. Вам также не надо убиваться, злобно мастерить что-то кривое из гнилых обрезков, вам надо просто прыгнуть в тёплую Газель и забрать готовый туалет у меня за смешную сумму, за сумму друзей.  Да ладно, берите бесплатно!

Да-да, бесплатно! Это не шутка. Так что милости прошу самовывозить. Можно свистнуть деревенских пастушков, и они за символическое вознаграждение помогут вам взгромоздить мой тубзик в ваш роллс-ройс. Вам останется только выгрузить его в облюбованном месте вашего вишнёвого сада и вырезать традиционное сердечко на двери.

Так вперёд же! Туалет с нетерпением ждёт своего нового хозяина.

Многоканальный колл-центр: +7 916 104 5115  
Пароль "Туалет мечты". Отзыв: "Бесплатно"

D’ora in avanti — in italiano!

italiano Eccome. Allora, come l’ho già scritto, ho deciso di cambiare la lingua del diario passando alla lingua di Dante. Lo scopo esclusivo di un diario in italiano è di creare una piattaforma per praticare la lingua. Niente d’altro. Non ho niente di rivoluzionario o rilevante a raccontare all’umanità.

Графоманiя як язикова практика

О! Я отут вирішив поміняти мову мого блога. Однаково мій блог ніхто не читає, а писати всяку ботву – це ж гарна язикова практика. Так що тепер усе буде італійською, а там подивимося. Чао.

За мною горять мости

О! Iв Л’oтерм, прем’єр-міністр Бельгії, подав у відставку після чотирох місяців недолугої коаліції. Тепер король відставку прийме, а якщо валлони й фламандці не договоряться, то буде погано.

За мною горять мости. Спочатку зникло місто Ленінград, де я народився. Свідоцтво про народження i медаль “Родившемуся в Ленинграде” — у смітник. Вулицю, мою першу адресу на цій Землі, перейменували, немає більше вулицi Воїнова в місті на Неві. Потім i СРСР, наказав довго жити, і не стало країни, де я народився. Радянський паспорт — у смітник. Жив я в Східноï Німеччинi, ходив до школи. I що ж? Немає вже той країни, немає той школи. Iнституту мого теж немає — я вступав у МИУ, закінчив вже ГАУ, а зараз він ГУУ. Диплом МИУ-ГАУ куди? — у смітник! Мого колишнього роботодавця було куповано, і тепер немає більше назви той хвiрми, де я проробив бiльш за шість років. Тепер от Бельгія тріскотить по швах. Знову йти до смітника??

Гадання по недоїдках

О! У нашої їдальні підносі із брудним посудом ставлять на таку етажерку саме в тому місці, куди приходять нові голодні клієнти и де вони беруть собі серветки, хліб, качани, ножі й ложки.

Раніше мені здавалося, що дивитися на недоїдки неапетитно. Так, неапетитно. Але я зараз бачу в цьому щонайменше два позитивні моменти. По-перше, по недоїдках можна зрозуміти, що саме дають сьогодні на обід. І по-друге, по кількості залишеного на тарілках можна зрозуміти, що сьогодні несмачно.

Тепер я уважно вивчаю етажерку з недоїдками перед тим, як вибрати ту або іншу страву – о! м’ясо, напевно, занадто тверде, а от оселедець, напевно, зусім жахливий, бо ніхто його не їв.

Говорить і показує Москва. Працюють усі радіостанції Радянського Союзу.

О! Запросили мене отут виступити по телебаченню на економічну тему на кабельному каналі. Прямий ефір. Костюми, краватки. Квіточки у вазочках, атмосфера симпозіуму. Три учасники і ведучий.

Загримували. Розсаджуємося. У студії великий стіл, за нього сідають ведучий у середині і двоє гостей по краях. Третьому учасникові, тобто мені, приготували місце в студії удалечині від інших – стіл і стілець. Від інших учасників цього шоу я відділений якимись шафами, і майже не бачу і не чую інших гостей. Переді мною – великий темний екран і пара телекамер. Єдине пояснення, що я одержав від операторів – сідай, милий друже, у цей затишний куточок і не кашляй. Дивись от сюди – перед тобою увiмкнеться екран, і ти будеш бачити і чути себе та й інших учасників передачі. Можеш, говорять, полемізувати з ними через цей самий екран. Усе пойде в прямий ефір. Після цього оператор вибігає зі студії і більше я його не побачу. Я залишаюся один у цьому дивному місці.

Чекаю. Нічого не відбувається. Десь у глибині студії чую, як гості передачі починають тихо говорити про щось, але я сиджу і чекаю, поки увiмкнеться екран. Нічого не відбувається. Вони продовжують щось обговорювати, потім пауза, потім знову воркування, мов твої голубі. І отут я вслухуюся, і чітко чую: “Що ви думаєте про цей феномен, пане Кобзарю?”. Екран так і не працює. Я думаю – напевно, це вони до мене звертаються. Що так сiдити? Треба щось робити. Починаю відповідати на запитання і говорю в повну тімноту, зовсім не представляючи собі, слухає мене хто-небудь чи ні. Через шафи знову тихо чую інше питання. Я знову говорю в порожнечу, як недоумок, що сидить у сільській вбиральні і розмовляє сам із собою.

Після передачі виявилося, що через помилку операторів я не почув перше питання. Мене показували в повний екран, а я дивився по сторонах і ніяк не реагував на те, що відбувалося. Отак. От вам i симпозіум.

Still Loving You vs. Рушник

О! Захотів я отут підібрати гітарний акомпанемент до пісні “Скорпiв” Stіll Lovіng You. Ну що ж, гарна пісня, і співак повинен бути гарним. Беру мінорний тризвук ля-мінор. Підбудовуюся до нього голосом і починаю: Tіme, іt needs tіme. Звучить чудово, навіть краще, чим в оригіналі! Але ж на слові there акорд треба обов’язково міняти, бо інакше лажа якась виходить. І от отут починаються проблеми. Жоден з відомих мені акордів не підходить. Ну добре, біс с тобою. Міняю тональність на мі-мінор, беру Em, підбудовую голос. І знову осічка на цьому чортовому слові there. Ніяк не виходить. І із приспівом гадство виходить – Іf we’d go agaіn йде чудово, а на слові start знову дерьмо. Заліз я в Інтернет, знайшов табулатуру. Боже ж ти мій – я таких акордів навіть і не знаю в принципі – Gdіm7, F#sus, H7 і ще чорт знає що. А я навіть фа-мажор з барре грати не вмію без сторонньої допомоги. А перебором там взагалі пальці зламаєш. Простіше всього “Кобзаря” вивчити напам’ять, чим цю бісову пісню проспівати. Так що, мабуть, буду я продовжувати співати свою коронну незрадливу “Пісню про рушник”. А “Скорпiв” нехай співають піжони.