Старі вірші з 1838 року

 «Укрaїнo, Укрaїнo!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
[…] Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.
»

© Т.Г. Шевченко, «Тарасова ніч»,«Кобзар» (перша збірка), 1838 p.

Графоманiя як язикова практика

О! Я отут вирішив поміняти мову мого блога. Однаково мій блог ніхто не читає, а писати всяку ботву – це ж гарна язикова практика. Так що тепер усе буде італійською, а там подивимося. Чао.

За мною горять мости

О! Iв Л’oтерм, прем’єр-міністр Бельгії, подав у відставку після чотирох місяців недолугої коаліції. Тепер король відставку прийме, а якщо валлони й фламандці не договоряться, то буде погано.

За мною горять мости. Спочатку зникло місто Ленінград, де я народився. Свідоцтво про народження i медаль “Родившемуся в Ленинграде” — у смітник. Вулицю, мою першу адресу на цій Землі, перейменували, немає більше вулицi Воїнова в місті на Неві. Потім i СРСР, наказав довго жити, і не стало країни, де я народився. Радянський паспорт — у смітник. Жив я в Східноï Німеччинi, ходив до школи. I що ж? Немає вже той країни, немає той школи. Iнституту мого теж немає — я вступав у МИУ, закінчив вже ГАУ, а зараз він ГУУ. Диплом МИУ-ГАУ куди? — у смітник! Мого колишнього роботодавця було куповано, і тепер немає більше назви той хвiрми, де я проробив бiльш за шість років. Тепер от Бельгія тріскотить по швах. Знову йти до смітника??

Гадання по недоїдках

О! У нашої їдальні підносі із брудним посудом ставлять на таку етажерку саме в тому місці, куди приходять нові голодні клієнти и де вони беруть собі серветки, хліб, качани, ножі й ложки.

Раніше мені здавалося, що дивитися на недоїдки неапетитно. Так, неапетитно. Але я зараз бачу в цьому щонайменше два позитивні моменти. По-перше, по недоїдках можна зрозуміти, що саме дають сьогодні на обід. І по-друге, по кількості залишеного на тарілках можна зрозуміти, що сьогодні несмачно.

Тепер я уважно вивчаю етажерку з недоїдками перед тим, як вибрати ту або іншу страву – о! м’ясо, напевно, занадто тверде, а от оселедець, напевно, зусім жахливий, бо ніхто його не їв.

Говорить і показує Москва. Працюють усі радіостанції Радянського Союзу.

О! Запросили мене отут виступити по телебаченню на економічну тему на кабельному каналі. Прямий ефір. Костюми, краватки. Квіточки у вазочках, атмосфера симпозіуму. Три учасники і ведучий.

Загримували. Розсаджуємося. У студії великий стіл, за нього сідають ведучий у середині і двоє гостей по краях. Третьому учасникові, тобто мені, приготували місце в студії удалечині від інших – стіл і стілець. Від інших учасників цього шоу я відділений якимись шафами, і майже не бачу і не чую інших гостей. Переді мною – великий темний екран і пара телекамер. Єдине пояснення, що я одержав від операторів – сідай, милий друже, у цей затишний куточок і не кашляй. Дивись от сюди – перед тобою увiмкнеться екран, і ти будеш бачити і чути себе та й інших учасників передачі. Можеш, говорять, полемізувати з ними через цей самий екран. Усе пойде в прямий ефір. Після цього оператор вибігає зі студії і більше я його не побачу. Я залишаюся один у цьому дивному місці.

Чекаю. Нічого не відбувається. Десь у глибині студії чую, як гості передачі починають тихо говорити про щось, але я сиджу і чекаю, поки увiмкнеться екран. Нічого не відбувається. Вони продовжують щось обговорювати, потім пауза, потім знову воркування, мов твої голубі. І отут я вслухуюся, і чітко чую: “Що ви думаєте про цей феномен, пане Кобзарю?”. Екран так і не працює. Я думаю – напевно, це вони до мене звертаються. Що так сiдити? Треба щось робити. Починаю відповідати на запитання і говорю в повну тімноту, зовсім не представляючи собі, слухає мене хто-небудь чи ні. Через шафи знову тихо чую інше питання. Я знову говорю в порожнечу, як недоумок, що сидить у сільській вбиральні і розмовляє сам із собою.

Після передачі виявилося, що через помилку операторів я не почув перше питання. Мене показували в повний екран, а я дивився по сторонах і ніяк не реагував на те, що відбувалося. Отак. От вам i симпозіум.

Still Loving You vs. Рушник

О! Захотів я отут підібрати гітарний акомпанемент до пісні “Скорпiв” Stіll Lovіng You. Ну що ж, гарна пісня, і співак повинен бути гарним. Беру мінорний тризвук ля-мінор. Підбудовуюся до нього голосом і починаю: Tіme, іt needs tіme. Звучить чудово, навіть краще, чим в оригіналі! Але ж на слові there акорд треба обов’язково міняти, бо інакше лажа якась виходить. І от отут починаються проблеми. Жоден з відомих мені акордів не підходить. Ну добре, біс с тобою. Міняю тональність на мі-мінор, беру Em, підбудовую голос. І знову осічка на цьому чортовому слові there. Ніяк не виходить. І із приспівом гадство виходить – Іf we’d go agaіn йде чудово, а на слові start знову дерьмо. Заліз я в Інтернет, знайшов табулатуру. Боже ж ти мій – я таких акордів навіть і не знаю в принципі – Gdіm7, F#sus, H7 і ще чорт знає що. А я навіть фа-мажор з барре грати не вмію без сторонньої допомоги. А перебором там взагалі пальці зламаєш. Простіше всього “Кобзаря” вивчити напам’ять, чим цю бісову пісню проспівати. Так що, мабуть, буду я продовжувати співати свою коронну незрадливу “Пісню про рушник”. А “Скорпiв” нехай співають піжони.

Цікава властивість моєї пам’яті

О! Прочитав отут “Шкіру для барабана” Артуро Перес-Реверте, подарунок Никлсона. Цікаво, особливо в кінці. Тільки от дуже багато зайвих деталей – докладно описані епізоди з дитинства другорядних героїв, детальнє оповідання про меню в ресторані і про плаття героїні. Коли читаєш, те думаєш, що це все буде мати якесь значення для сюжету. А виявляється, що ні.

А от хто убивець, я вам не скажу – самі почитайте.

Тільки от шкода, що властивість моєї пам’яті таке, що сюжети художніх творів живуть у мене в голові максимум три роки, після чого майже цілком стираються. От читаю я книгу – і переживаєш, і обмірковуєш, і прокручиваєш сюжети, а пройде 2-3 років – і не залишилося ничого. Зусім НИЧОГО. У найкращому випадку, буду пам’ятати тільки сподобалося чи ні. З одного боку – кривдно, а з іншого – зручно, бо можна мати дуже компактну бібліотеку, читати по колу, і щораз заново переживати і захоплюватися. Ще й економічно! От же ж дивна вибірковість пам’яті – я все життя пам’ятаю ленінську цитату про “електрифікацію всієї країни” арабською мовою, “Пролетарі всіх країн, з’єднуйтеся” туркменською і молдавською (з “Известий”), віршик про батьківщину каталонською, десяток литовських народних пісень. Напевно, завжди буду пам’ятати, як буде “баран” персидскою мовою, “бездоріжжя” угорською, а “дев’яносто дев’ять мінус тридцять один” финскою. Ці не дуже, м’яко говорячи, корисні зведення сидять в пам’яті і не стираються з роками. А та ж ” Шкіра для барабана” у моїй голові надовго не затримається.

Передріздвяна гарячка

О! У нас на головної площі перед сільрадою вже поставили ялинку. Ну все, почалося! Ще пара днів, і народ озвіріє, буде носитися по крамницям у пошуках непотрібних подарунків. Уже зараз народ марить про те, хто як пожере у святвечір, кого покликає, чим прикрасить стіл. Потім виявиться, що більше половини подарунків не пасують своїм адресатам. Потім сміттєспалювальні заводи країни зароблять на підвищених оборотах, спалюючи численні лантухі з дурницею. Потім вийдуть статті в жіночих журналах: “Схуднути після свят” і навіть “Схуднути між святами”.

А поки — дикий біг по супермаркетах i бутiках, ненависть до друзів і родичів і страх – а як я буду виглядати зі своїм скромним дарунком? На роботі ця дурість ніяк не позначається. Скоріше, навпаки – затишок. Усієї думки народу вже в іншій області — об що обперти прилади на різдвяному столі – об срібну конячку або об бронзову кішечку.

Щодо мене, з дитинства в нас у родині не было жодного релiгiйного свята. Ніколи. Та й завжди було дуже спокійне відношення до подарунків, дат, днів народження і взагалі штатних свят. Було прийнято дарувати щось дріб’язкове, навіть жартівне. Покупку коштовних речей ніколи не прагнули пристосувати до чого-небудь. Тому і зараз мене від цього дурного бігу по магазинах по-га-но.

Good-Bye Lenіn

О! Взяв отут у прокаті фільм Вольфганга Бергера Good-Bye Lenіn. Ходжу під (приємним) враженням. Сюжет такий – в останні місяці існування НДР (Німецької Демократичної Республікі ), мати головного героя, попадає в кому, а приходить у себе вже майже перед фактичним об’єднанням Німеччин, коли від соціалістичних інститутів не залишилося вже нічого. Лікарі казали, що мати, колись комуністичну активістку, ніяк не можна нервірувати, і головний герой створює їй ілюзію того, що нічого не змінилося – Східна Німеччина як і раніше жива, і Стіна стоїть, і усе йде, як до її хвороби.

Я дуже добре пам’ятаю той час, коли жив у НДР у місті Лейпцизі в 83-85 рр. Учився я в радянської школі, де був одним в класі з тих, хто потрапив у Східну Німеччину не по військовій лінії. Ми жили в університетському будинку біля Головного вокзалу і були зовсім вільними в пересуванні, на відміну від моїх однокласників, яких привозили на армійських ПАЗиках із закритих військових гарнізонів. Самі вони називали свої поселення так: “я с Таухи”, “я с Шестёрки”, “мы с Брикета”. У школі №77 ГСВГ (Групи Радянськіх Війск в Німеччині), що на Північній площі Лейпцига, учився народ із усього Радянського Союзу, це була справжньо радянська (а зовсім не московська) школа. Перше, що мені упало в око – це коричнева шкільна форма в українських школярів, а не звична синя. До речі, чомусь майже півкласу в нас були з України. Один хлопчик Давиденко учився раніше в українській школі в Закарпатті і з російською мовою вперше зштовхнувся в НДР у шостому класі – він зусім нічого не знав. А я, в свою чергу, там вперше почув українську мову.

Діти в нас во дворі були по більшій частині місцеві німецькі, але була і деяка кількість радянських — діти університетських викладачів і гэбистів з посольства, що жили на вільних хлібах.

Оцей фільм “Good-Bye Lenіn” дуже точно (хоча, можливо, трохі й гротескно) створює атмосферу тої країни. Коли дивишся цього фільму ЗАРАЗ, те легко розумієш, як дико, як смішно повинна була представлятися НДР західним німцям – напевно, як для нас зараз Північна Корея. Але ж ТОДІ, приїжджаючи зі СРСР, радянський народ столбенев і впадав у в параліч перед повними полками в крамницях, перед двадцятьма видами ковбаси і п’ятнадцятьма – сиру, перед продавашимися повсюдно фарбами для пасхальних крашанок, перед західними програмами ARD і ZDF, що ловилися на просту домашню антену, перед затишними кафе, перед формальною багатопартійністю, перед приватними магазинами і натуристскими пляжами.

Де Мекка, не знаємо

О! Прочитав отут “Лють і гордість” Фалаччи. Згадую, як і сам контактував у Москві з фундаменталістами заради арабської мови. Мені була потрібна практика, і я допомагав шукати квартиру двом саудівцям — викладачам ісламу з Татарської мечеті, ортодоксам. Крім арабської літературної вони ні на чому не говорили взагалі, навіть “привет” та “hello” не знали, що таке. Та й навіть на аравійському діалекті ні слова — тільки класика, як у підручнику, як при Мухаммаде, нехай благословить його Аллах і вітає. Одержали вони ключі від квартири (метро “Пєрово”), через півгодини дзвонить Ахмад, весь напружений: “Мір тобі, о брате наш, допоможи нам заради бога милостивого милосердного! Лихо нам! На вулиці вже похмуро, як того захотів Аллах. В нас немає компасу, ой лихо нам, лихо! Через вісем хвилин намаз – усе готово, а де Мекка, не знаємо. Заклинаємо тебе Аллахом, брате, подивися по карті, скажи, у яку сторону килим стелити”.

Був я и у них вдома. Знімаю чоботи, сідаю на килим. Входить дружина в паранджі. Я увічливо: “Салям алейкум, мадам!”. Без відповіді. Поклонилася швидко чоловіку Ахмадові і вискочила з кімнати. “Що ж бояриня твоя не йде з нами вечеряти?” — знову моє запитання залишилось без відповіді. Їли з однієї тарілки з Ахмадом чечевицю з яйцем — смачно! — і гутарили за іслам (іншими темами він не володів). “Жаль мені, — говорю, — Алжир — гарна країна, а пропадає задаремно”. Тоді хвиля терору йшла, школи палили, бомби підривали всюди. “Так, — відповідає, — правда твоя, брате, пропадає Алжир задаремно, ці свині зовсім з ланцюгу зірвалися”. Тільки потім мене раптом аж пропалило: я мав на увазі терористів, що дітей вбивали, а він — урядові війська! Ще один такий був — Мухаммад Джамаль. Той будь-яку думку починав із фрази “Фи-ль-ислям…” (“А от в ісламі…”). Прикольні хлопці були. Пакети з зображенням жінок не купували, не співали, музику не слухали і навіть недогризок яблука кідали в лантух зі словами “в ім’я Бога”. Попрактиковался в мові я тоді добре і яскравих вражень набрався. Тепер маю власну думку про фундаменталізм. Притім зовсім неважливо — якого. Будь-яка зашореність і вузькість зору мені противна.

Майже дві доби вільного часу за рік!

О! Я тут вирішив перестати голитися. Я ж не в війску служу – ніхто мені не забороняє так виглядати. Костюм-краватка – це обов’язково (і не так погано!), а про бороду в моєму трудовому контракті не написано жодного слова. Вважаю, що таке “альтернативне” обличчя має право на існування. Та й зокрема того – якая ж це економія часу кожний ранок – сім-вісем хвилин щоденно. За тиждень це майже ціла година! А за рік – майже дві доби! Ні, я не кажу, що я завжди буду ходити з вусами та бородою, як твій Фідель Кастро, до наступлення світової революції. Ні. Як набридне – візьмусь за бритву. Но трохи ще походжу.

Нещасливий випадок на корпоративної вечірці

О! Була тут в нас в четвер корпоративна вечірка. Таке свято щорічно трапляється в різних місцях, зараз вот була під Брюселем на чистому повітрі, я там недалеко мешкаю. Усе було як завжди – спочатку цілу годину ходиш із склянкою від групи до групи, розмови розмовляєш – усе о погоді, об останней відпустці, о цінних паперах.

Директор виголошував промову (куди йдемо і з якою стратегією, що було, що буде, чім серце заспокоїться), після чого усіх запросили до столу. Пахощі їжі вже довго привернували увагу слухачів, якие з радісним гомоном майнули до столів і швидко встали в чергу. На жаль, бійки не було. Їли довго, і страв було багато – паштет із дикої качки, печеня в горщику, шинка з динею, риба, картопля, потім тістечка, кава-какава и т.д. Їжа стала додатковою темою для розмов: “О, яка пахнюча в тебе риба, що ж я її не побачив, піду візьму оцих п’яток”. Поїли, попили, пожартували, а тепер – дискотека! Танцюют усі!

Вось танці й стали для мене помилкою, можно казати що й моїм Ватерлоо, котре було, до речі, зовсім недалеко – буквально сусіднє село. Один мій співробітник вагою більш за центнер так виплясував, так запекло танцював техно вкладивая у танець усю душу, що раптом стрибнув високонько и приземлився, ірод, одною ногою на мою ногу. Та й не цілим черевиком, а тільки підбором. В очах в мене потемнело. Зараз ходжу кульгаю через того чортового танцюриста. Перелому немає, але ж болить сильно. Тепер ще довго буду то бісове свято пам’ятати, чорт його забери зовсім.