Запросили мене виступити на телебаченні на економічну тему на кабельному каналі. Прямий ефір. Костюми, краватки. Квіточки у вазочках, атмосфера симпозіуму. Три учасники і ведучий.
Загримували мене. Розсаджуємося. У студії великий стіл; за нього сідають ведучий у центрі і двоє гостей по краях. Третьому учасникові, тобто мені, приготували місце в студії удалині від інших: стіл і стілець. Від інших учасників цього супер-шоу я відділений якимись шафами та хламом і майже не бачу й не чую інших гостей. Переді мною великий темний екран і пара телекамер. Єдине пояснення, яке я одержав від операторів: “Сідай, милий друже, у цей затишний куточок і не кашляй. Дивись ось сюди — перед тобою увімкнеться екран, і ти бачитимеш і чутимеш себе та інших учасників передачі”. “Можеш, — кажуть, — полемізувати з ними крізь цей екран. Усе піде в прямий ефір.
Оператор вибігає зі студії, і більше я його не побачу. Я залишаюся один у цьому дивному місці.
Чекаю. Нічого не відбувається. Десь у глибині студії чую, як гості передачі починають тихо говорити про щось, але я сиджу і чекаю, поки увімкнеться мій екран. Нічого не відбувається. Вони продовжують щось говорити, потім пауза, потім знову “бу-бу-бу”. І тут я вслухаюся і чітко чую: «А що ви думаєте про цей феномен, пане Кобзарю?» Екран не працює.
Я думаю: напевно, це вони до мене звертаються. Що ж сидіти? Треба щось робити. Починаю відповідати на питання і говорю в повну темряву, зовсім не знаючи, чи слухає мене хто-небудь. Крізь шафи знову тихо чую інше питання. Я знову говорю в порожнечу, як недоумок, що сидить у сільській вбиральні й розмовляє сам із собою.
Після передачі подякували мені дуже мляво. Їм не сподобалося. Мені теж.