Ми так часто хочемо, щоб час йшов швидше. Щоб скоріше прийшла п’ятниця, щоб почалася відпустка, щоб настала весна. «Ось тоді-то й буде добре! — говоримо ми. — Зараз це все дурниця, це не життя, а напівжиття, ну а ось коли…». Ми хочемо “зжмакати” час, що залишається до якоїсь умовноï межi, щоб він вже швидше минув. Галопом. На прискореному перемотуванні. Ми не насолоджуємося “неважливим” часом, не живемо в ньому, не смакуємо його.
А потім ми озираємося назад і журимося: «Ось вже рік, два, п’ять минули, а я й не відчув. Чому ж час так швидко летить?» — щиро дивуємося ми.
Так, може, він і тому так швидко летить, що ми його не цінуємо. Не цінуємо унікальні дні й хвилини, які вже ніколи не повторяться. Не цінуємо звичайний огидний осінній вечір, який вже ніколи не повернеться. Не цінуємо сірий похмурий ранок понеділка, якого вже не буде ніколи. Чуєте — ні–ко–ли.