О! У нас на головної площі перед сільрадою вже поставили ялинку. Ну все, почалося! Ще пара днів, і народ озвіріє, буде носитися по крамницям у пошуках непотрібних подарунків. Уже зараз народ марить про те, хто як пожере у святвечір, кого покликає, чим прикрасить стіл. Потім виявиться, що більше половини подарунків не пасують своїм адресатам. Потім сміттєспалювальні заводи країни зароблять на підвищених оборотах, спалюючи численні лантухі з дурницею. Потім вийдуть статті в жіночих журналах: “Схуднути після свят” і навіть “Схуднути між святами”.
А поки — дикий біг по супермаркетах i бутiках, ненависть до друзів і родичів і страх – а як я буду виглядати зі своїм скромним дарунком? На роботі ця дурість ніяк не позначається. Скоріше, навпаки – затишок. Усієї думки народу вже в іншій області — об що обперти прилади на різдвяному столі – об срібну конячку або об бронзову кішечку.
Щодо мене, з дитинства в нас у родині не было жодного релiгiйного свята. Ніколи. Та й завжди було дуже спокійне відношення до подарунків, дат, днів народження і взагалі штатних свят. Було прийнято дарувати щось дріб’язкове, навіть жартівне. Покупку коштовних речей ніколи не прагнули пристосувати до чого-небудь. Тому і зараз мене від цього дурного бігу по магазинах по-га-но.