О! Прочитав отут “Шкіру для барабана” Артуро Перес-Реверте, подарунок Никлсона. Цікаво, особливо в кінці. Тільки от дуже багато зайвих деталей – докладно описані епізоди з дитинства другорядних героїв, детальнє оповідання про меню в ресторані і про плаття героїні. Коли читаєш, те думаєш, що це все буде мати якесь значення для сюжету. А виявляється, що ні.
А от хто убивець, я вам не скажу – самі почитайте.
Тільки от шкода, що властивість моєї пам’яті таке, що сюжети художніх творів живуть у мене в голові максимум три роки, після чого майже цілком стираються. От читаю я книгу – і переживаєш, і обмірковуєш, і прокручиваєш сюжети, а пройде 2-3 років – і не залишилося ничого. Зусім НИЧОГО. У найкращому випадку, буду пам’ятати тільки сподобалося чи ні. З одного боку – кривдно, а з іншого – зручно, бо можна мати дуже компактну бібліотеку, читати по колу, і щораз заново переживати і захоплюватися. Ще й економічно! От же ж дивна вибірковість пам’яті – я все життя пам’ятаю ленінську цитату про “електрифікацію всієї країни” арабською мовою, “Пролетарі всіх країн, з’єднуйтеся” туркменською і молдавською (з “Известий”), віршик про батьківщину каталонською, десяток литовських народних пісень. Напевно, завжди буду пам’ятати, як буде “баран” персидскою мовою, “бездоріжжя” угорською, а “дев’яносто дев’ять мінус тридцять один” финскою. Ці не дуже, м’яко говорячи, корисні зведення сидять в пам’яті і не стираються з роками. А та ж ” Шкіра для барабана” у моїй голові надовго не затримається.