Сьогодні я став “ліванцем”. У халяльній крамниці в прикордонній Франції, що належить алжирцям, де продається найкраще в регіоні м’ясо, їхній новий працівник сприйняв мене за ліванця. Його попередники вважали мене сирійцем.
— Чому саме ліванець? — запитав я м’ясника. — Тому що моя літературна арабська здається тобі левантійським діалектом?
Літературною арабською не розмовляє ніхто, крім дикторів ТБ, професорів за кафедрою, студентів-арабістів та мулл — це старий стандарт початку VII століття. Звичайні люди у звичайному житті розмовляють місцевими діалектами (єгипетський, левантійський, магрибінський). У м’ясній крамниці літературний стандарт звучить дико — приблизно так, як церковнослов’янська мова звучала б у лазні.
— Ні, хабібі, — відповів алжирець, — я глянув на тебе і подумав, що ти ліванець ще до того, як ти салям алейкум сказав. Був упевнений, що ти арабською заговориш, що ти “масіхі лубнані”, араб-християнин.
— Я ні араб, ні християнин, хабібі. Ти помилився двічі.
Опа… тепер ще й Ліван, це щось новеньке. Додаємо Ліван до “Списку південних країн”, “звідки” я, на думку більшості людей, які бачать мене вперше. У цьому Списку вже половина країн Середземномор’я плюс Кавказ — ким я тільки не був. Ну що ж, добре, буду в одній компанії з Майєю Діаб, Еліссою, ще й Файруз, раз мій новий друг м’ясник, який представився мені “братом”, так вважає.
Фінікія, Баал, Тір та Сидон, Карфаген, перший у світі алфавіт — це Ліван, дєтко… “Сверху кедры, снизу недры, между ними лагеря”…