Good-Bye Lenіn

О! Взяв отут у прокаті фільм Вольфганга Бергера Good-Bye Lenіn. Ходжу під (приємним) враженням. Сюжет такий – в останні місяці існування НДР (Німецької Демократичної Республікі ), мати головного героя, попадає в кому, а приходить у себе вже майже перед фактичним об’єднанням Німеччин, коли від соціалістичних інститутів не залишилося вже нічого. Лікарі казали, що мати, колись комуністичну активістку, ніяк не можна нервірувати, і головний герой створює їй ілюзію того, що нічого не змінилося – Східна Німеччина як і раніше жива, і Стіна стоїть, і усе йде, як до її хвороби.

Я дуже добре пам’ятаю той час, коли жив у НДР у місті Лейпцизі в 83-85 рр. Учився я в радянської школі, де був одним в класі з тих, хто потрапив у Східну Німеччину не по військовій лінії. Ми жили в університетському будинку біля Головного вокзалу і були зовсім вільними в пересуванні, на відміну від моїх однокласників, яких привозили на армійських ПАЗиках із закритих військових гарнізонів. Самі вони називали свої поселення так: “я с Таухи”, “я с Шестёрки”, “мы с Брикета”. У школі №77 ГСВГ (Групи Радянськіх Війск в Німеччині), що на Північній площі Лейпцига, учився народ із усього Радянського Союзу, це була справжньо радянська (а зовсім не московська) школа. Перше, що мені упало в око – це коричнева шкільна форма в українських школярів, а не звична синя. До речі, чомусь майже півкласу в нас були з України. Один хлопчик Давиденко учився раніше в українській школі в Закарпатті і з російською мовою вперше зштовхнувся в НДР у шостому класі – він зусім нічого не знав. А я, в свою чергу, там вперше почув українську мову.

Діти в нас во дворі були по більшій частині місцеві німецькі, але була і деяка кількість радянських — діти університетських викладачів і гэбистів з посольства, що жили на вільних хлібах.

Оцей фільм “Good-Bye Lenіn” дуже точно (хоча, можливо, трохі й гротескно) створює атмосферу тої країни. Коли дивишся цього фільму ЗАРАЗ, те легко розумієш, як дико, як смішно повинна була представлятися НДР західним німцям – напевно, як для нас зараз Північна Корея. Але ж ТОДІ, приїжджаючи зі СРСР, радянський народ столбенев і впадав у в параліч перед повними полками в крамницях, перед двадцятьма видами ковбаси і п’ятнадцятьма – сиру, перед продавашимися повсюдно фарбами для пасхальних крашанок, перед західними програмами ARD і ZDF, що ловилися на просту домашню антену, перед затишними кафе, перед формальною багатопартійністю, перед приватними магазинами і натуристскими пляжами.

Де Мекка, не знаємо

О! Прочитав отут “Лють і гордість” Фалаччи. Згадую, як і сам контактував у Москві з фундаменталістами заради арабської мови. Мені була потрібна практика, і я допомагав шукати квартиру двом саудівцям — викладачам ісламу з Татарської мечеті, ортодоксам. Крім арабської літературної вони ні на чому не говорили взагалі, навіть “привет” та “hello” не знали, що таке. Та й навіть на аравійському діалекті ні слова — тільки класика, як у підручнику, як при Мухаммаде, нехай благословить його Аллах і вітає. Одержали вони ключі від квартири (метро “Пєрово”), через півгодини дзвонить Ахмад, весь напружений: “Мір тобі, о брате наш, допоможи нам заради бога милостивого милосердного! Лихо нам! На вулиці вже похмуро, як того захотів Аллах. В нас немає компасу, ой лихо нам, лихо! Через вісем хвилин намаз – усе готово, а де Мекка, не знаємо. Заклинаємо тебе Аллахом, брате, подивися по карті, скажи, у яку сторону килим стелити”.

Був я и у них вдома. Знімаю чоботи, сідаю на килим. Входить дружина в паранджі. Я увічливо: “Салям алейкум, мадам!”. Без відповіді. Поклонилася швидко чоловіку Ахмадові і вискочила з кімнати. “Що ж бояриня твоя не йде з нами вечеряти?” — знову моє запитання залишилось без відповіді. Їли з однієї тарілки з Ахмадом чечевицю з яйцем — смачно! — і гутарили за іслам (іншими темами він не володів). “Жаль мені, — говорю, — Алжир — гарна країна, а пропадає задаремно”. Тоді хвиля терору йшла, школи палили, бомби підривали всюди. “Так, — відповідає, — правда твоя, брате, пропадає Алжир задаремно, ці свині зовсім з ланцюгу зірвалися”. Тільки потім мене раптом аж пропалило: я мав на увазі терористів, що дітей вбивали, а він — урядові війська! Ще один такий був — Мухаммад Джамаль. Той будь-яку думку починав із фрази “Фи-ль-ислям…” (“А от в ісламі…”). Прикольні хлопці були. Пакети з зображенням жінок не купували, не співали, музику не слухали і навіть недогризок яблука кідали в лантух зі словами “в ім’я Бога”. Попрактиковался в мові я тоді добре і яскравих вражень набрався. Тепер маю власну думку про фундаменталізм. Притім зовсім неважливо — якого. Будь-яка зашореність і вузькість зору мені противна.

Майже дві доби вільного часу за рік!

О! Я тут вирішив перестати голитися. Я ж не в війску служу – ніхто мені не забороняє так виглядати. Костюм-краватка – це обов’язково (і не так погано!), а про бороду в моєму трудовому контракті не написано жодного слова. Вважаю, що таке “альтернативне” обличчя має право на існування. Та й зокрема того – якая ж це економія часу кожний ранок – сім-вісем хвилин щоденно. За тиждень це майже ціла година! А за рік – майже дві доби! Ні, я не кажу, що я завжди буду ходити з вусами та бородою, як твій Фідель Кастро, до наступлення світової революції. Ні. Як набридне – візьмусь за бритву. Но трохи ще походжу.

Нещасливий випадок на корпоративної вечірці

О! Була тут в нас в четвер корпоративна вечірка. Таке свято щорічно трапляється в різних місцях, зараз вот була під Брюселем на чистому повітрі, я там недалеко мешкаю. Усе було як завжди – спочатку цілу годину ходиш із склянкою від групи до групи, розмови розмовляєш – усе о погоді, об останней відпустці, о цінних паперах.

Директор виголошував промову (куди йдемо і з якою стратегією, що було, що буде, чім серце заспокоїться), після чого усіх запросили до столу. Пахощі їжі вже довго привернували увагу слухачів, якие з радісним гомоном майнули до столів і швидко встали в чергу. На жаль, бійки не було. Їли довго, і страв було багато – паштет із дикої качки, печеня в горщику, шинка з динею, риба, картопля, потім тістечка, кава-какава и т.д. Їжа стала додатковою темою для розмов: “О, яка пахнюча в тебе риба, що ж я її не побачив, піду візьму оцих п’яток”. Поїли, попили, пожартували, а тепер – дискотека! Танцюют усі!

Вось танці й стали для мене помилкою, можно казати що й моїм Ватерлоо, котре було, до речі, зовсім недалеко – буквально сусіднє село. Один мій співробітник вагою більш за центнер так виплясував, так запекло танцював техно вкладивая у танець усю душу, що раптом стрибнув високонько и приземлився, ірод, одною ногою на мою ногу. Та й не цілим черевиком, а тільки підбором. В очах в мене потемнело. Зараз ходжу кульгаю через того чортового танцюриста. Перелому немає, але ж болить сильно. Тепер ще довго буду то бісове свято пам’ятати, чорт його забери зовсім.

Не поехали, а полетели

место первого пилота на Сессне-150

Я люблю небо. 22 октября 2755г. от основания Рима мне пришла идея съездить в аэроклуб полюбоваться на самолёты, потусоваться среди пилотов-любителей, заглянуть в их счастливую жизнь.

В аэроклубе при аэропорте Шарлеруа (код ICAO = EBCI, код IATA = CRL) никого не было. Я пошатался по комнатам, посмотрел полётные карты, полистал авиационные журналы. Вернувшийся с полёта инструктор, пожилой воздушный волк Поль Ван Дивут, сначала разобрал полёт с учеником, потом ответил на все мои многочисленные вопросы. Выяснилось, что сумма полного курса обучения на простейшие права (медкомиссия, теория, экзамены и 45 часов налёта) колеблется около EUR 7500. Второй момент: лётные права надо каждые 2 года подтверждать, т.е. летать определённое количество часов в год. Обязаловка, конечно, хоть и приятная. Третий печальный момент: всё это даёт разрешение только на визуальный полёт, т.е. при хорошей видимости. Полёт по приборам, самое оно, — это только следующий этап.

Разговорились. Continue reading