Запросили мене виступити на телебаченні на економічну тему на кабельному каналі. Прямий ефір. Костюми, краватки. Квіточки у вазочках, атмосфера симпозіуму. Три учасники і ведучий.

Загримували мене. Розсаджуємося. У студії великий стіл; за нього сідають ведучий у центрі і двоє гостей по краях. Третьому учасникові, тобто мені, приготували місце в студії удалині від інших: стіл і стілець. Від інших учасників цього супер-шоу я відділений якимись шафами та хламом і майже не бачу й не чую інших гостей. Переді мною великий темний екран і пара телекамер. Єдине пояснення, яке я одержав від операторів: “Сідай, милий друже, у цей затишний куточок і не кашляй. Дивись ось сюди — перед тобою увімкнеться екран, і ти бачитимеш і чутимеш себе та інших учасників передачі”. “Можеш, — кажуть, — полемізувати з ними крізь цей екран. Усе піде в прямий ефір.

Оператор вибігає зі студії, і більше я його не побачу. Я залишаюся один у цьому дивному місці.

Чекаю. Нічого не відбувається. Десь у глибині студії чую, як гості передачі починають тихо говорити про щось, але я сиджу і чекаю, поки увімкнеться мій екран. Нічого не відбувається. Вони продовжують щось говорити, потім пауза, потім знову “бу-бу-бу”. І тут я вслухаюся і чітко чую: «А що ви думаєте про цей феномен, пане Кобзарю?» Екран не працює.

Я думаю: напевно, це вони до мене звертаються. Що ж сидіти? Треба щось робити. Починаю відповідати на питання і говорю в повну темряву, зовсім не знаючи, чи слухає мене хто-небудь. Крізь шафи знову тихо чую інше питання. Я знову говорю в порожнечу, як недоумок, що сидить у сільській вбиральні й розмовляє сам із собою.

Після передачі подякували мені дуже мляво. Їм не сподобалося. Мені теж.

О! Захотів я отут підібрати гітарний акомпанемент до пісні “Скорпiв” Stіll Lovіng You. Ну що ж, гарна пісня, і співак повинен бути гарним. Беру мінорний тризвук ля-мінор. Підбудовуюся до нього голосом і починаю: Tіme, іt needs tіme. Звучить чудово, навіть краще, чим в оригіналі! Але ж на слові there акорд треба обов’язково міняти, бо інакше лажа якась виходить. І от отут починаються проблеми. Жоден з відомих мені акордів не підходить. Ну добре, біс с тобою. Міняю тональність на мі-мінор, беру Em, підбудовую голос. І знову осічка на цьому чортовому слові there. Ніяк не виходить. І із приспівом гадство виходить – Іf we’d go agaіn йде чудово, а на слові start знову дерьмо. Заліз я в Інтернет, знайшов табулатуру. Боже ж ти мій – я таких акордів навіть і не знаю в принципі – Gdіm7, F#sus, H7 і ще чорт знає що. А я навіть фа-мажор з барре грати не вмію без сторонньої допомоги. А перебором там взагалі пальці зламаєш. Простіше всього “Кобзаря” вивчити напам’ять, чим цю бісову пісню проспівати. Так що, мабуть, буду я продовжувати співати свою коронну незрадливу “Пісню про рушник”. А “Скорпiв” нехай співають піжони.

Властивість моєї пам’яті така, що сюжети художніх творів живуть у мене в голові максимум три роки, після чого майже цілком стираються. От читаю я книгу, і переживаєш, і обмірковуєш, і прокручуєш сюжети, а пройде 2–3 роки — і не залишається нічого. Зовсім НІЧОГО. У найкращому разі пам’ятатиму тільки те, сподобалося чи ні. З одного боку прикро, а з іншого — зручно, бо можна мати дуже компактну бібліотеку, читати по колу й щоразу заново переживати та захоплюватися. Ще й економно.

Отжеждивна вибірковість пам’яті: я все життя пам’ятаю ленінську цитату про «електрифікацію всієї країни» арабською мовою, «Пролетарі всіх країн, єднайтеся» туркменською і молдовською (з «Известий»), віршик про батьківщину каталонською, десяток литовських народних пісень. Напевно, завжди пам’ятатиму, як буде «баран» перською мовою, «бездоріжжя» угорською, а «дев’яносто дев’ять мінус тридцять один» фінською. Ці не дуже, м’яко кажучи, корисні відомості сидять у пам’яті й не стираються з роками. А художня лiтература в моїй голові надовго не затримається.

О! У нас на головної площі перед сільрадою вже поставили ялинку. Ну все, почалося! Ще пара днів, і народ озвіріє, буде носитися по крамницях у пошуках непотрібних подарунків. Уже зараз народ марить про те, хто як пожере у святвечір, кого покликає, чим прикрасить стіл. Потім виявиться, що більше половини подарунків не пасують своїм адресатам. Потім сміттєспалювальні заводи країни зароблять на підвищених оборотах, спалюючи численні лантухі з дурницею. Потім вийдуть статті в жіночих журналах: “Схуднути після свят” і навіть “Схуднути між святами”.

А поки — дикий біг по супермаркетах i бутiках, ненависть до друзів і родичів і страх – а як я буду виглядати зі своїм скромним дарунком? На роботі ця дурість ніяк не позначається. Скоріше, навпаки – затишок. Усієї думки народу вже в іншій області — об що обперти прилади на різдвяному столі – об срібну конячку або об бронзову кішечку.

О! Взяв отут у прокаті фільм Вольфганга Бергера Good-Bye Lenіn. Ходжу під (приємним) враженням. Сюжет такий – в останні місяці існування НДР (Німецької Демократичної Республікі ), мати головного героя, попадає в кому, а приходить у себе вже майже перед фактичним об’єднанням Німеччин, коли від соціалістичних інститутів не залишилося вже нічого. Лікарі казали, що мати, колись комуністичну активістку, ніяк не можна нервірувати, і головний герой створює їй ілюзію того, що нічого не змінилося – Східна Німеччина як і раніше жива, і Стіна стоїть, і усе йде, як до її хвороби.

Я дуже добре пам’ятаю той час, коли жив у НДР у місті Лейпцизі в 83-85 рр. Учився я в радянської школі, де був одним в класі з тих, хто потрапив у Східну Німеччину не по військовій лінії. Ми жили в університетському будинку біля Головного вокзалу і були зовсім вільними в пересуванні, на відміну від моїх однокласників, яких привозили на армійських ПАЗиках із закритих військових гарнізонів. Самі вони називали свої поселення так: “я с Таухи”, “я с Шестёрки”, “мы с Брикета”. У школі №77 ГСВГ (Групи Радянськіх Війск в Німеччині), що на Північній площі Лейпцига, учився народ із усього Радянського Союзу, це була справжньо радянська школа. Перше, чому я здiвувався — це коричнева шкільна форма в українських школярів, а не звична синя. До речі, чомусь майже півкласу в нас були з України. Один хлопчик Давиденко учився раніше в українській школі в Закарпатті і з російською мовою вперше зштовхнувся в НДР у шостому класі – він зусім нічого не знав. А я, в свою чергу, там почав щоденно чути и навiть практикувати українську мову.

Діти в нас во дворі були по більшій частині місцеві німецькі, але була і деяка кількість радянських — діти університетських викладачів і гэбистів з посольства, що жили на вільних хлібах.

Оцей фільм “Good-Bye Lenіn” дуже точно (хоча, можливо, трохі й гротескно) створює атмосферу тої країни. Коли дивишся цього фільму зараз, те легко розумієш, як дико, як смішно повинна була представлятися НДР західним німцям — напевно, як для нас зараз Північна Корея. Але ж тодi, приїжджаючи зі СРСР, радянський народ столбенев і впадав у в параліч перед повними полками в крамницях, перед двадцятьма видами ковбаси і п’ятнадцятьма – сиру, перед продавашимися повсюдно фарбами для пасхальних крашанок, перед західними програмами ARD і ZDF, що ловилися на просту домашню антену, перед затишними кафе, перед формальною багатопартійністю, перед приватними магазинами і натуристскими пляжами.

О! Я тут вирішив перестати голитися. Я ж не в війску служу – ніхто мені не забороняє так виглядати. Костюм-краватка – це обов’язково (і не так погано!), а про бороду в моєму трудовому контракті не написано жодного слова. Вважаю, що таке “альтернативне” обличчя має право на існування. Та й зокрема того – якая ж це економія часу кожний ранок – сім-вісем хвилин щоденно. За тиждень це майже ціла година! А за рік – майже дві доби! Ні, я не кажу, що я завжди буду ходити з вусами та бородою, як твій Фідель Кастро, до наступлення світової революції. Ні. Як набридне – візьмусь за бритву. Но трохи ще походжу.

О! Була тут в нас в четвер корпоративна вечірка. Таке свято щорічно трапляється в різних місцях, зараз вот була під Брюселем на чистому повітрі, я там недалеко мешкаю. Усе було як завжди – спочатку цілу годину ходиш із склянкою від групи до групи, розмови розмовляєш – усе о погоді, об останней відпустці, о цінних паперах.

Директор виголошував промову (куди йдемо і з якою стратегією, що було, що буде, чім серце заспокоїться), після чого усіх запросили до столу. Пахощі їжі вже довго привернували увагу слухачів, якие з радісним гомоном майнули до столів і швидко встали в чергу. На жаль, бійки не було. Їли довго, і страв було багато – паштет із дикої качки, печеня в горщику, шинка з динею, риба, картопля, потім тістечка, кава-какава и т.д. Їжа стала додатковою темою для розмов: “О, яка пахнюча в тебе риба, що ж я її не побачив, піду візьму оцих п’яток”. Поїли, попили, пожартували, а тепер – дискотека! Танцюют усі!

Вось танці й стали для мене помилкою, можно казати що й моїм Ватерлоо, котре було, до речі, зовсім недалеко – буквально сусіднє село. Один мій співробітник вагою більш за центнер так виплясував, так запекло танцював техно вкладивая у танець усю душу, що раптом стрибнув високонько и приземлився, ірод, одною ногою на мою ногу. Та й не цілим черевиком, а тільки підбором. В очах в мене потемнело. Зараз ходжу кульгаю через того чортового танцюриста. Перелому немає, але ж болить сильно. Тепер ще довго буду то бісове свято пам’ятати, чорт його забери зовсім.